КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЛУГАНЩИНИ: Будівля Штейгерської школи в Лисичанську
Популярність Лисичанську прийшла значною мірою через відкриття штейгерської школи, що стала згодом авторитетним навчальним закладом.
Будівля штейгерської школи була зведена у 1806 році, та спочатку слугувала складом хлібних припасів. Про саму будівлю та про діяльність штейгерської школи — в нашому матеріалі.
Що означає слово “штейгер”? Раніше так називалася посадова особа на гірничих роботах, якій доручалося безпосередньо керувати робітниками на гірничому підприємстві. По суті — це молодший гірничий майстер, десятник, якому доручалося безпосередньо керувати робітниками. Щось середнє між головним інженером і гірничим майстром. Одним словом – фахівець. От таких фахівців і призначена була випускати штейгерська школа в Лисичанську. Рішення про її заснування в 1872-му приймав Гірничий департамент у Петербурзі, а Положення про школу підписував Олександр ІІ.
З прийняттям рішення про відкриття школи почалися пошуки приміщень і будівель, зручних для навчального процесу. І такий будинок було знайдено: під приміщення школи і під квартиру інспектора були пристосовані велика кам’яна казенна будівля в центрі села Лисичанська, що раніше до цього слугувала складом хлібних припасів для робітників казенних рудників.
Заняття в Лисичанській штейгерській школі. Кінець ХІХ ст.
Згодом до школи були зараховані всі будівлі, що належали до казенного заводу (чавуноливарного) і копалень: одноповерховий кам’яний будинок, поруч з будинком померлого священика Павла Фірсова, в якому мав квартиру управитель заводу; двоповерховий кам’яний будинок, де квартирував доглядач казенних рудників; одноповерховий кам’яний будинок, розташований поруч з садибою купця Миколи Гладкого, власника шахти „Прасковья”, Лисичансько-Донецького кам’яновугільного рудника в районі балки Дурний яр.и на посаді інспектора (керуючого) Данчич був призначений начальником Луганського округу, але був пізніше переведений до Катеринослава.
Набір до школи відбувся у 1873 році, та склав 38 студентів. Викладацький колектив формувався із досвідчених фахівців Луганського гірничого округу, а також з випускників Санкт-Петербурзького гірничого інституту. Згідно з гірничою традицією, Школа мала свою форму для учнів: кашкет, штани, сорочка, піджак, чоботи, шкіряний пояс з бляхою, на якій був гірничий знак — кирка і молоток. Ґудзики на парадному костюмі були позолочені і мали вензель «ЛШШ» (Лисичанська Штейгерська Школа). Училище мало свій духовий оркестр, самодіяльний театр, регулярні літературні «вечори».
У 1881 році будинок керуючого заводом був переобладнаний під інтернат і квартири викладачів. Наступного року керуючий школою Люціан Якович Зальцгебер (колезький радник), дещо по-іншому говорить про будівлю, яку зайнято школою: „будівля, де нині міститься школа, пристосована була з провіантського магазину”.
У 1888 році до Лисичанська завітав сам Дмитро Менделєєв. Роботу навчального закладу він оцінив дуже високо, зазначивши, що він «дає той клас практичних діячів, яких взагалі мало випускають наші навчальні заклади». Школа відпрацьовувала практичні навички. Існувала, навіть навчальна шахта. Штольня і зараз існує, вона розташована між залізничним вокзалом і мостом на Сєверодонецьк.
У 1903 році були побудовані 2 кам’яні будівлі майстерень, в одній розмістилася кузня на 12 горнів і збірно-слюсарне відділення, в іншій — теслярська майстерня на 20 учнів, з окремою кімнатою для складу дерев’яних виробів. Старі майстерні на першому поверсі двоповерхового будинку були переобладнані під лаборантську і квартири сторожів. Одночасно з майстернями побудована була лазня для учнів (в радянський період XX століття в цих будівлях розміщувалася швейна фабрика, пізніше — контора зеленого господарства, після чого в 1988 р. все це було демонтовано за ветхістю). Вся територія школи була обнесена кам’яною аркадою.
У 1906 році зі східного боку збудовано будівлю керуючого школою, поруч з будівлею, де раніше містилися старі майстерні. Зі східного боку будівлі школи була зроблена прибудова, для креслярської та фізичного кабінету, уздовж класів зроблений довгий коридор для прогулянок учнів, влаштований мінеральний кабінет і особлива курилка для учнів. Варто відзначити, що до школи приймалися молоді люди всіх станів, не молодше 15 і не старше 20 років, курс навчання чотирирічний.
У 1910 році школа набула того вигляду, до якого ми вже звикли: чотири просторих класи, довгий протягом усіх класів коридор, дуже місткі фізичний і мінералогічний кабінети, бібліотека, канцелярія, учительська, приймальня лікаря і невелике приміщення під аптеку.
У цьому ж році прийнято рішення з будівництва домової пришкільної церкви на зібрані благодійні кошти. До кінця року школі належало 19 будинків: 2 шкільних приміщення, 2 майстерні, баня, 8 надвірних будівель, 6 житлових будинків.
До 1917 року школа підготувала близько 700 штейгерів, які очолювали на різних рівнях гірничовидобувні підприємства Донбасу, здійснювали інженерне керівництво.
Про високий рівень підготовки гірників у Лисичанській школі-училищі свідчать запрошення її вихованців не тільки на шахти й рудники України, але й на Кавказ, Урал, в Сибір.
25 серпня 1995 року ввійшов в історію Лисичанська, як день відкриття нового історико-просвітницького та культурного центру, який отримав назву «Навчальний центр історії гірничої справи Лисичанського кам'яновугільного району», який створено керівництвом «Лисичанськвугілля», краєзнавцями та ветеранами вугільної промисловості.
Такий центр вперше створений в масштабах всього Донецького краю, а сам факт його відкриття на батьківщині вугільного Донбасу цілком закономірний. Адже саме на лисичанській землі з кінця XVIII століття кількома поколіннями лисичанських гірників довелося починати промислову розробку кам'яного вугілля, першими впроваджувати системи розробки вугільних пластів, різні способи проходження гірничих виробок, освоювати нову для того часу гірську техніку, сприяти розвитку гірничої науки геології.
З другої половини ХІХ століття Лисичанськ стає центром підготовки фахівців-гірників для Донецького та інших вугільних басейнів країни, які високо цінились на вугільних шахтах.
Цінні шахтарські експонати для експозицій центру охоче надали в той час директор шахти «Привільнянська» В. М. Теросипов і голова профспілкового комітету І. М. Степанов, начальник відділу кадрів шахти імені Г. Г. Капустіна — В. І. Демченко, директор шахти «Матроська» А. Г. Файнштейн, ветерани вугільної промисловості.
Нині центр перейменовано на Музей історії розвитку вугільної промисловості Лисичанського кам’яно-вугільного району.
Подивитися на будівлю колишньої штейгерської школи можна за адресою: місто Лисичанск, вулиця Дмитра Меделєєва, 45.
Публікація підготовлена в межах проєкту “Документація архітектурних пам'яток Луганського регіону" що реалізується громадською організацією “Вибір” за фінансової підтримки Посольського Фонду США зі збереження культурної спадщини.
Схожі статті:
Публікації → КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЛУГАНЩИНИ: Як бельгійські хіміки розбудовували Лисичанськ